Про «факапи» в адвокатській практиці

Фейсбук — це, в основному, місце, де люди публікують інформацію про свої життєві успіхи.
А давайте сьогодні трішки про «факапи».

У своїй роботі я практикую підхід максимального попередження клієнта про ризики недосягнення результату. Іноді навіть навмисне занижую ймовірність досягнення успіху.
Я остерігаюся ситуацій, коли щось пообіцяв і не зміг виконати. Для мене це просто кошмар. Тому краще зменшити певні очікування клієнта, ніж потім його розчарувати.

Це мій підхід, і на істинність я не претендую.
Мабуть, із точки зору ефективного маркетингу це також кошмар для будь-якого маркетолога. Але продаж адвокатських послуг — це не продаж цукерок.
І я вважаю, що одразу обіцяти, що «у будь-якому разі буде смачно» — це не зовсім чесно, хоча це й заважає продавати послуги.

І ось я з усім цим бекграундом капітально так отримав по носі.

Ситуація:
Клієнтка — матір загиблого добровольця, Героя, який під час виконання бойового завдання загинув на полі бою.
Встановлюємо факт смерті під час захисту Батьківщини.

Перед засіданням секретар виходить із кабінету й повідомляє, що у судді термінова справа, нашу заяву вона розгляне і...
Далі не буду цитувати розмову, але, так би мовити, сповіщає, що існує висока ймовірність того, що нашу заяву буде задоволено.

Для адвокатів, які працюють у судах, не секрет, що це доволі поширена практика — не проводити засідання у справах з очевидним результатом, щоб зекономити час.

І ось я телефоную знервованій матері загиблого Воїна і сповіщаю, що все ок.
Через декілька годин у «Дію» прилітає рішення з відмовою, де написано таке, що на голову не налазить...

Далі — повторна розмова з клієнткою. І я розумію, наскільки ж я спромігся дати штангу, сповістивши клієнтку про позитивне вирішення справи, не бачивши ні тексту рішення, ні почувши власними вухами його оголошення.
Досі не вірю, як я, з усіма своїми внутрішніми запобіжниками, міг допустити таку ситуацію.

Далі — важка і тривала апеляція.
І ось — фінальний результат. Цього разу дочекався й особисто почув оголошення рішення, аби переконатися в його наявності 🙂

Більше в «коридорному» правосудді участі не беру.
Свої помилки визнаю, хоч така ситуація в мене вперше за багато років.
Відтепер — нехай відкривають залу, і будемо слухати, навіть якщо там щось очевидне.

Ось така історія.