Роздуми про безоплатну роботу.

Сьогодні про те, про що адвокати зазвичай не говорять уголос. Але, оскільки я той, хто зустрів «ідущего к реке», коли вже звідти повертався, мене це особливо не хвилює.
За час своєї діяльності я встиг посидіти за одним столом не з однією тисячею людей. Більшість із таких «посиденьок» — це зустрічі з потенційними клієнтами, консультації тощо.
З часом у мене з’явилися надздібності. Я можу за 5 секунд визначити, чи потрібно проводити повноцінну зустріч, чи варто «сушити» розмову й якомога швидше провести гостя до дверей.

Ця здібність з’явилася не одразу, а через добрий десяток років хапання за все, що потрапляло в мої адвокатські руки, і, як наслідок, професійної деформації та вигорання.
З часом мені стало нецікаво цікавитися вашими «цікавими справами», як би тавтологічно це не звучало. Мені цікаво отримати якнайбільше грошей у вашій нецікавій справі.
Я неначе той тренер у шоу «Голос»: можу з перших нот клієнта визначити, чи є в людини «фінансовий слух» у вигляді грошей. Можу це робити й по телефону, і навіть за текстом повідомлення. Не знаю, звідки це з’явилося, але мій внутрішній фільтр миттєво визначає, за що людина буде платити, а за що — ніколи в житті. 

Є певні маркери, які демонструють не готовність платити реальні гроші за витрачений час. Людина, яка не буде платити — їй все одно скільки ви часу витратите. Вона говоритиме не по суті питання, робитиме довгі підводки до своїє історії і найголовніше: ніколи не співставлятиме ціну питання та ціну, яку потрібно заплатити, аби це питання вирішилось.

Наприклад, немає ніякого сенсу йти на консультацію до адвоката за двісті доларів на годину аби проконсультуатись з приводу того, як оскаржити штраф за паркуання у розмрі 300 гривень. Цей сенс з‘являється тоді, коли ви ні гонорар, ні штраф платити не збираєтесь. Ось тоді така людина буде цікавитись абсолютно усіма тонкощами законодавства у цій сфері, хоче написати скаргу, заяву в поліцію та звернення до Конституційного суду.

Чим менше клієнт платить, тим більше вимог і претензій він має. 

Що із такими клінтами робити? Я виходжу з того, що обмінюю свій життєвий час (який уже ніколи не поверну) на те, щоб вирішити чиюсь проблему.
Звісно, я «закоханий у право» і все вот єта вот: у 19 років хотів відкрити юридичну клініку, аби «памагать людям», бо «право — це життя». Юст ест арс боні ет екві, але камон. Досить. Це якась інфантильна та нездорова історія.
Ми ніби всі живемо в якомусь паралельному світі, де є безкоштовна медицина, безкоштовна земля, безкоштовні адвокати. І всі разом у це віримо, підживлюючи розмовами про те, як ми готові однаково добре працювати незалежно від факту оплати.

Якось мені не спалося, і я задумався: звідки у мені всі ці роздуми, адже всі адвокати, яких я знаю, публічно декларують, що завжди працюють однаково добре — незалежно від того, платять їм чи ні. У цьому ж ніби й проявляється суть професіоналізму. Лікарі ж оперують і героя, і лиходія однаково добре. А ми ж як лікарі...
То невже я не професіонал? Невже я втратив етичні орієнтири у цьому житті?

Думаю, що я просто втомився брехати самому собі.

Ось вам два приклади для самоперевірки.

Приклад перший. Клієнт — власник великої торговельної мережі. Платить 350 доларів на годину. Підписує акти не читаючи, його бухгалтер сплачує рахунки протягом години після виставлення — без зайвих питань. Дзвінок о 23:00 у суботу. Думаю, це зняття слухавки з першого гудка й хаотичний пошук блокнота та олівця для запису термінових задач. У вас це так чи ні? Дайте відповідь самому собі.

Приклад другий. Сусід із третього поверху дав ваш телефон брату товариша по гаражному кооперативу, який у 1985 році служив комівояжером на підводному човні під час угорсько-карибської війни і тепер хоче отримати субсидію на борг за програмою 100-15-275. Сусід сказав: «Канєшно, це не беЗплатно». Дзвінок о 23:00 у суботу. Думаю, що зняття слухавки зачекає до ранку понеділка. У вас це так чи ні? Дайте відповідь самому собі.

Хоч я й продовжую себе обманювати, але я не вірю собі. Не вірю, що підсвідомо сприйматиму цих двох клієнтів однаково рівнозначними, що б я собі не говорив.
Питання цих двох умовних клієнтів для їхнього світосприйняття є однаково важливими — і я це розумію, — але мій особистий внутрішній фільтр виставляє цим ситуаціям свою оцінку пріоритетності, яка рівнозначною не є.

Звісно, для контрасту ці вигадані ситуації гіперболізовані, але я думаю, що в реальному житті цей принцип оцінки людей і їхніх проблем усе одно зберігається на якомусь рівні.
Я більше не вірю в те, що професіонали своєї справи працюють однаково професійно за гроші і без них.
Винятком може бути хіба якийсь політичний або медійний кейс, де у ролі оплати виступають не гроші, а щось інше.